| * POBOCZA * OBROBJA * KRAJNICE * RUBOVI * POBOCZA * OBROBJA * KRAJNICE * RUBOVI * POBOCZA * |
 № 4 (30) Грудень 2007 ISSN 1505-1676 |
українська
література,
українська
поезія
|
 o autorcewstecz |
Галина Крук* * *світ твій, Боже –складної конструкції: ближні та крайні, усміхнені так і на кутні, а я на кухні ховаюся від життя за горнятком кави горнятко безвухе – вдаю, що нічого не чую кажу – нема мене тут, кажу – я більше тут не ночую буваю в собі лиш іноді приходжу все рідше пишу все гірше грішу все краще прости мені, Боже, за те, що я ще (крім всього іншого) часом маскуюся за схематичним силаботонічним віршем
а
світ твій, як
кажуть,
* * *ніхто не каже тобі коханаколи блукаєш кімнатами, геометрично правильними із одної тісної кімнати безсоння до іншої руками звинними охопивши звихнуту голову питаєш себе риторично – як дов го все це триватиме? чому навіть музика схожа на кремезного мурина не може втиснутись плечима у серце твоє розкалатане? ніхто не цілує голосу твого на виході з уст, до крові закушених голосу голого ніхто не згадає ніхто не подзвонить ніхто не помре від зажури
хіба
що квіти
кімнатні
десь через
місяць всохнуть
* * *жінка надрізує венитому що не хоче стáріти звично кухонним ножем як відкриває шпроти кволий ангел, дебелий доктор і санітар-очкарик - сумнівна компанія для цієї брудної роботи від їхнього ідеалізму обертом йде голова і завертається сонце скупе за кіоск навпроти як їй втекти як витекти їй у вузенький надріз від ножа і яким коридором податися потім, якщо всі без винятку - проти вихор виносить її по спіралі аорти просто так – тху... доктор підносить їй дзеркальце думає – жінка ж, зажде завагається, може але – дзуськи, ніколи, бо коли вона йде – то вона таки йде жінка – сам знаєш, істота уперта прости її, Боже
* * *Нам все ще мало років.Так само будуємо замки з піску. Трохи знаємо слів. І, як у чотири, не маємо цілковитої певності у власній жіночості, мужності, чемності. З роками стаємо все меншими, як дитячі маєчки. І якогось непримітного серпневого вечора ми відлітаємо пухом кульбаби, невтриманим подихом. Маленькі чоловіки насуплені. Крихітні жінки із задертими носиками. Прикидаємося великими. Залишаємося смертними. І ніколи не стаємо дорослими.
* * *вузька долоня риби гладить днов одному з голосів, як у вікні автобуса, що мимо їде, раптом впізнаєш сам себе, махнеш услід долоня риби доторкає серця бере його у жменю обережно – боїться наполохати, мабуть з котушки голосів понад рікою розмотується ловка волосінь довкола тебе, риби і осінніх думок про сенс, просвітлення і зраду бо хтось потойбік серця і ріки до голосів прив”язує гачки чіпких питань, колючих слів і ловить долоню риби, наче мить ковзку і серце твоє в неї на гачку тривожно б”ється: що ж це ти накоїв?..
Галина Крук
|
| українська література, українська поезія |